Ви є тут

СХОВАВ "МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН" ВАРТІСТЮ ТРИ МІЛЬЙОНИ ДОЛАРІВ

Лінійний прискорювач. Здається, на Чернігівщині немає людини, кот­ра не чула б про нове устаткування онкологічного диспансеру, придбане за кошти обласного бюджету та благодійні внески сотень тисяч жителів області, котрі долучилися до акції «Промінь надії». Сьогодні нове обладнання випробовується, а ті, хто потребує променевої терапії, підвищили «ставки» на власне одужання. Та у будь-якій справі є люди, котрі залишаються так би мовити, «за кадром». Йдеться про архітекторів-проектувальників унікальної споруди, де встановлено лінійний прискорювач. Сьогодні до них за досвідом приїжджають колеги з усієї України. Отож гостем видання «Наш край» став архітектор майстерні «АТТІК», один із наймолодших фахівців Чернігівщини Сергій ТОЛКУНОВ.

Сергію Віталійовичу, в чому ж унікальність споруди, яку ви спроектували? Чула, нещодавно до вас приїздили переймати досвід аж із Тернопільщини?

– Знаєте, коли ти пройшов такий складний шлях, цієї унікальності якось не помічаєш. Хочу кілька слів сказати про сам лінійний прискорювач, наразі в Україні є лише шість чи сім одиниць подібного обладнання. За великим рахунком, це нові технології, що лише починають впроваджуватися в нашій країні. У тому, що це відбувається на Чернігівщині, величезна заслуга головного лікаря онкологічного диспансеру Валерія Зуба. Щоби спроектувати приміщення, разом із ним їздили в онкоцентр м. Рівне, дивилися, як усе влаштовано. Побували також у Києві, в інституті онкології. Але, якщо розібратися, то це – звичайні чотири стіни, за винятком того, що надмірної товщини.

Якої ж товщини мають бути стіни, щоби про них казали «унікальні»?

– Біологічний захист по бункеру – від 1,7 до 3,8 м бетону. Розрахунок було розроблено групою фізиків фірми «Аналіт».

Хочу уточнити: чи правильно зрозуміла – стіни від двох до чотирьох метрів?

– Саме так, Валерій Олексійович (йдеться про головного лікаря Чернігівського онкологічного диспансеру Валерія Зуба. – Авт.) докладно пояснив нам усі тонкощі, як все працюватиме, змусив згадати фізику. Зробив із нас майже лікарів. Та хочу зазначити, що це не лише цікавий для мене проект як для архітектора. Головне, що відтепер в онкологічному диспансері люди зможуть отримувати сучасну допомогу. Наскільки зрозумів, досі опромінення ділянок, уражених пухлинами різного виду, відбувалося за допомогою кобальтового апарата. Однак його треба перезаряджати з певною періодичністю, адже заряд саморозпадається. По-перше, це дороге «задоволення», по-друге, в Україні таких зарядів немає, їх треба закуповувати за кордоном. По-третє, з часом потужність апарата зменшується, а пацієнту треба отримувати опромінення певної сили. Й лише уявіть, заряд, приміром, змінює свою потужність під час процедури. Лінійний прискорювач коштує дорого, але ж енергія для живлення генерується виключно від електричного струму. По суті, це такий собі величезний мобільний телефон. Просто мобільник випромінює одне, а лінійний прискорювач – інше. Може скажу з перебільшенням, та досі фактично в нашому онкодиспансері стояв маленький ядерний реактор. А з новим лінійним прискорювачем ніякі техногенні катастрофи не загрожують, у разі чого його просто можна вимкнути з електрики.

Крім лінійного прискорювача, було встановлено й КТ-симулятор, що дозволить точно визначати ореол пухлини, не зачіпаючи здорові тканини.

Сергію Віталійовичу, як гадаєте, чому розробником проекту стала саме ваша архітектурна майстерня, адже в Чернігові таких чимало?

– Певно тому, що передусім говорили не про вартість, а почали вирішувати, як можна взагалі збудувати приміщення під прискорювач, зробили з десяток ескізів, консультувалися з фізиками. Увесь цей час голова облдерж­адміністрації та інше керівництво терпляче чекали, хоча й час підганяв, бо бюджетний рік закінчувався.

Й треба було «освоювати» кошти. Про яку ж суму йдеться?

– Коли працювали над проектом, голова обласної державної адміністрації спитав, скільки це коштуватиме. Ми відповіли, що десь 13 мільйонів. Коли ж завершили перший етап проектування, виявилося, що потрібна буде набагато більша сума – 21 мільйон. Фактично ж, коли завершили другий етап проектування, остаточна вартість сягнула 25 мільйонів. Майже вдвічі більше! Але як справжній гос­подарник Валерій Куліч перевірив, за рахунок чого це відбулося, переконався, що не можна економити, наприклад, на вентиляції чи системі охолодження. Бо ж вибір очевидний: маєш обладнання у три мільйони доларів, чи варто монтувати систему охолодження, котра будь-якої миті може вийти з ладу? Бо якщо він раптом перегріється, хто відповідатиме за збитки?

Чи правильно я зрозуміла, перш ніж архітектор береться за новий проект, має хоча б поверхово бути обізнаним із призначенням приміщення й тим, як воно використовуватиметься?

– Не поверхово, а досконально. Коли навчався в інституті, я думав, що архітектура – це зробив креслення й потому. Насправді ж це та професія, де треба знати всю технологію майбутнього виробництва, починаючи від того, як установити обладнання, вписатися у визначені кошти й так, щоби воно використовувалося на 100%.

Цікаво, а що ще маєте в розробці?

– Наприклад, завершили проект із реконструкції фасаду Менської лікарні, другий чекає своєї реалізації. Працювали по психоневрологічному відділенню у с. Пересаж Ріп­кинського району. Також ми були розробниками проектів із реконструкції обласного геріатричного пансіонату, там наразі новий директор, він активно взявся за справу. Перші кроки вже зроблено: облаштовано тамбури, встановлено автоматичні двері, металопластикові вікна, двері, перекрито дахи. Загалом геріатричний пансіонат – це ціле містечко, де чимало споруд і об’єктів. Цьогоріч у планах, наскільки я знаю, реконструкція пральні, їдальні, встановлення нового енергозберігаючого обладнання. Наразі йдуть перемовини з технологами, які нас консультують, адже ми не можемо бути спеціалістами в усіх сферах, та маємо знати, де ліпше встановити, скажімо, плити для приготування їжі, розумітися в технологічному процесі.

На цей рік заплановано кілька проектів по обласній лікарні.

Наразі Валерій Зуб вивчає питання створення центру з пересадки кісткового мозку, також унікальний проект для Чернігівщини. Гадаю, область завдяки голові ОДА успішно розвивається. Аби ще й у цьому році було таке фінансування, як торік, дуже непогано було б!

Архітектор, як на мене, складна професія. Коли закінчили школу, інших шляхів не шукали?

– Чому? Маю також економічну освіту. Але зрозумів, що торгівля – не моє. Мама й тато були інженерами-проектувальниками, сестра Наталія Гладких, до речі, вона є директором нашої архітектурної майстерні «АТТІК», за фахом землевпорядник. Тому, як то кажуть, виріс у родині, де питання будівництва, проектування були весь час на слуху. Сам чернігівець, закінчив тут школу №3, а вищу освіту отримав у Сумах, тому вдвічі приємно бути причетним до всіх новацій, що відбуваються в Чернігові та області

То вам подобається, як змінилося міс­то за останні роки?

– Може, в когось є й інші думки, та особис­то мені позиція міського голови щодо розвитку Чернігова вельми імпонує. Я ж прожив тут понад сорок років і, знаєте, ще ніколи не бачив, щоб стільки людей прогулювалося в центрі, так званою «стометрівкою» (ділянка проспекту Миру від Красної площі до проспекту Перемоги. – Авт.) чи в сквері ім. Богдана Хмельницького. Фотографуються, захоплюються! А скільки ж негативу було з приводу ремонту!

Бо чималі кошти вкладалися...

– Знаєте, дешеве красивим не буває. Можна зробити за копійки, а потім щороку перероблювати. А можна зробити раз і на віки. Згадую, як критикували оновлення міського пляжу. Доводилося бувати в інших містах. Де ще є такий пляж? У нас не найкращий берег, не зовсім зручно купатися, але приємно там відпочивати.

Загалом, змінюється не лише саме місто. Наразі міський голова збирає проектувальників, планувальників на наради, обговорюють проблеми, всі можуть висловитися. Раніше такого не було. Якщо в Чернігові й надалі вкладатимуть кошти у розвиток, це буде чудово.

Все-таки для Чернігова, вважаєте, треба зводити багатоповерхівки чи котеджні мікрорайони?

– Більше схиляюся до середньої етажнос­ті. Як на мене, я не бачу центр Чернігова, де, наприклад, по вул. Ремісничій залишиться приватний сектор. Але й братися за будову ризиковано: у старих будинках прописано не по одному десятку людей, і ці будинки знести неможливо. Котеджна забудова краще виглядатиме за містом. Власне, усе це пов’язано з приватною власністю, тут багато питань.

А щодо сільської місцевості?

– Я не вважаю правильним, що в одного сусіда такий паркан, у другого інший. Не вважаю правильним, коли людина каже, мовляв, не маю коштів, щоби пофарбувати свій дім. Може, багато хто з цим і не погодиться, але, як на мене, якщо у людини немає коштів обслуговувати свій будинок, треба жити в тому, на який тобі вистачить коштів. Не треба перетворювати своє місто, село на хрущобу. Бо ж культури приватного будинку, по великому рахунку, в нас ще немає. У нас намагаються вводити штрафи за паркування, перевищення швидкості, регламентувати вуличний рух. А от людина безкарно склить балкон на центральній частині міста, коли архітектор, приміром, вирішив, що він має бути відкритим. Можна ж хоча б зібратися гуртом, зробити однакові. Та ситуація потроху починає змінюватися й не лише в Чернігові. Наприклад, Андрій Богдан, міський голова Городні – невеликого депресивного містечка – приїжджав, щоби замовити проект реконструкції центральної площі, де колись був пам’ятник Леніну. Каже, що грошей зайвих немає, але хоче зробити якісно, щоб не на два роки, на довше. Коли було таке, щоб головний лікар онкологічного диспансеру Валерій Зуб привіз і дав вказівку висадити на території тисячу троянд? Коли було таке, щоб міський голова Чернігова Владислав Атрошенко радив архітекторам: їздіть по містах України, фотографуйте найцікавіше, привозьте ідеї. Загалом принцип сьогодення – вибирай краще й впроваджуй. І мені це імпонує.

А ви як архітектор мрієте побудувати щось особливе?

– Навіть не знаю... Колись була така собі дивна «планова економіка»: побілити-пофарбувати, фактично за три гривні зробити якесь диво. Тепер є достатнє фінансування, та наша ментальність інколи й заважає мислити масштабно. Ось коли громади почали отримувати самостійність, треба навчитися правильно розпоряджатися коштами… Коли тобі п’ятнадцять років не давали дихати, а потім дали повітря, з’являється дивне відчуття. Ти не можеш надихатися!

Розмовляла Наталія БУШАЙ, видання "Наш край"